«Ще б пак», — подумала помічниця сенатора.
— Я зателефоную тобі пізніше.
— У тебе такий голос, наче ти на когось зла.
— На тебе ніколи, Йоландо. Ніколи.
І Габріель натиснула на кнопку.
Охоронець, який дрімав у кріслі біля входу до апартаментів сенатора в житловому комплексі Вестбрук, аж підскочив, розбуджений дзвінком свого мобільного, телефону. Протерши очі, він видобув телефон із куртки.
— Слухаю?
— Оуене, ти? Це Габріель.
— А, привіт, — сказав він, упізнавши її голос.
— Мені треба негайно поговорити з сенатором. Ти не міг би постукати йому у двері? Бо його номер і досі зайнятий.
— Та вже ж начебто й пізно...
— Він не спить. Я це точно знаю, — мовила Габріель занепокоєно. — Справа надзвичайно термінова.
— Як? Іще одна?
— Та ні. Та сама. Просто скажи, хай відповість на мій дзвінок, Оуене. Є дещо, про що мені терміново потрібно у нього спитати.
Охоронець зітхнув і підвівся.
— Ну гаразд, гаразд. Я постукаю в двері. — Він потягнувся і рушив до дверей апартаментів сенатора. — Але я роблю це лише тому, що він похвалив мене за те, що я тебе впустив до нього минулого разу. — І охоронець підняв стиснутий кулак, щоб гепнути в двері.
— Що ти сказав? — ошелешено спитала Габріель.
Кулак охоронця зупинився на півдорозі.
— ...сенатор похвалив мене за те, що я впустив тебе до нього минулого разу. Ти мала рацію. З цим не виникло проблем.
— Ви з сенатором про це говорили? — здивовано спитала Габріель.
— Так. А що тут такого?
— Та нічого, просто я подумала...
— Утім, це мало якийсь дивний вигляд. Сенатор не одразу пригадав, що ти заходила. Напевне, хильнув трохи зайвого з хлопцями.
— А коли ви розмовляли, Оуене?
— Одразу, як ти пішла. Щось не так?
Габріель на мить замовкла.
— Та ні... ні, все нормально. Знаєш, я подумала, може, і справді не треба турбувати зараз сенатора. Я спробую додзвонитися до нього по стаціонарному телефону, а якщо не вийде, то я знову тобі зателефоную і ти постукаєш у двері.
Охоронець закотив очі.
— Як скажете, міс Еш.
— Дякую, Оуене. Вибач, що потурбувала.
— Та які проблеми. — Охоронець вимкнув телефоні і, плюхнувшись у крісло, знову захропів.
А Габріель стояла мовчки у своєму офісі, не вимикаючи телефону. Секстон знає, що я заходила, але нічого мені не каже.
Сюрреалістична загадковість сьогоднішньої ночі дедалі згущувалася. Габріель умить пригадала дзвінок сенатора, коли вона була у студії Ей-бі-сі. Сенатор ошелешив її несподіваним зізнанням у тому, що зустрічався з представниками космічних компаній і брав у них гроші. Його чесність повернула її до нього. їй навіть стало трохи соромно. Але тепер виявилося, що то була зовсім не шляхетність з боку сенатора.
«Чисті гроші, — сказав Секстон. — Абсолютно легальні».
Раптом усі підозри і лиховісні передчуття стосовно сенатора сколихнулися і знову піднялися на поверхню.
А біля будинку несамовито сигналило таксі.
103
З капітанського містка «Гої» — плексигласового куба, розташованого на висоті двох рівнів над основною палубою, — Рейчел мала 360-градусну панораму прилеглої океанської поверхні. То була бентежна картина. Вона зиркнула на неї лише один раз, а потім постаралася заблокувати її у своїй свідомості і зосередити увагу на поточній справі.
Пославши Коркі й Толланда на пошуки Ксавії, Рейчел приготувалася вийти на контакт з Пікерінгом. Вона обіцяла директорові подзвонити одразу ж після прибуття і дуже хотіла почути, про що ж Пікерінг дізнався під час своєї зустрічі з Марджорі Тенч.
Встановлена на «Гої» цифрова система зв’язку «Шинком-2100» була приладом, у якому Рейчел розбиралася непогано. Вона знала, що коли її дзвінок буде коротким, то його ніхто не перехопить.
Набравши номер приватного телефону Пікерінга, вона притиснула слухавку до вуха і стала чекати. Рейчел сподівалася, що директор відповість після першого ж гудка. Та гудок ішов за гудком, але ніхто не відповідав.
Шість гудків. Сім. Вісім...
Рейчел поглянула крізь скло на темний океан, і ці тривожні гудки тільки додали страху перед водними глибинами.
Дев’ять гудків. Десять! Відповідай, нумо!
Вона стала походжати туди-сюди. Що трапилося? Пікерінг завжди носив цей телефон з собою і недвозначно попросив Рейчел передзвонити йому.
Через п’ятнадцять гудків Рейчел поклала слухавку.
Зі зростаючим почуттям тривоги вона знову підняла її і знову набрала номер.
Чотири гудки. П’ять гудків.
Де ж він є?
Нарешті на лінії клацнуло. Рейчел відчула приплив полегшення, але радість її була нетривалою. На лінії нікого не було. Тільки тиша.
— Алло? — гукнула вона. — Директоре, ви мене чуєте?
Почулося три швидкі клацання.
— Алло? — знову гукнула Рейчел.
Раптом їй у вухо вдарив заряд електричної статики, заглушивши лінію. В голові заболіло, і вона різко відірвала слухавку від вуха. Статичний заряд зник так само несподівано, як і виник. А потім почулася серія пульсуючих сигналів, що повторювалися з півсекундним інтервалом. Розгубленість Рейчел змінилася на чітке розуміння. А розуміння одразу ж змінилося на страх.
Чорт!
Різко повернувшись до приладів керування на капітанському містку, вона гепнула слухавкою, почепивши її на місце і таким чином перервавши зв’язок. Налякана, Рейчел кілька секунд стояла непорушно, гадаючи, чи встигла вона вчасно від’єднатися.
Гідролабораторія «Гої» розташовувалася двома палубами нижче; це було просторе приміщення, розділене довгими столами та стелажами, набитими вщерть електронною апаратурою — профілемірами дна, аналізаторами течій і комп’ютерами. Там були й додаткові комплекти приладів, щоб апаратура працювала безперебійно. Виднілися також шафа, великий холодильник та коробки для зберігання дослідних даних.
Коли до лабораторії увійшли Коркі й Толланд, штатний геолог «Гої», Ксавія, якраз сиділа в розслабленій позі, втупившись у телевізор з гучно увімкненим звуком. Вона навіть не озирнулася.
— Що, хлопці, гроші на пиво скінчилися? — кинула вона, навіть не повертаючи голови.
— Привіт, Ксавіє, — мовив Толланд. — Це я, Майкл.
Жінка аж підскочила, крутнувшись у кріслі і з переляку проковтнувши шматок сендвіча.
— Майку, ти? — пробелькотіла вона, бо вочевидь не чекала його появи. Вона підвелася, прикрутила звук і, не перестаючи жувати, підійшла до них. — Мені здалося, що хлопці з гульок повернулися. А ви що тут робите? — Ксавія була кремезною темношкірою жінкою з різким голосом та похмурим виразом обличчя. Вона кивнула на телевізор, де якраз по Інтернету крутили повтор документального фільму Толланда про метеорит. — Не дуже хотів залишатися надовго на льодовиковому шельфі, еге ж?
«Бо дещо сталося», — подумки відповів Толланд.
— Ксавіє, я не сумніваюся, що ти впізнаєш Коркі Марлінсона.
Ксавія кивнула.
— Рада вас бачити, сер.
Коркі тоскно поглянув на сендвіч у її руці.
— Ця штука мені дуже подобається.
Ксавія здивовано поглянула на нього.
— Я отримав твоє повідомлення, — сказав Толланд, звертаючись до Ксавії. — Кажеш, я зробив помилку в презентації? Мені хотілося б знати, яку саме.
Геолог витріщилася на нього, а потім верескливо розсміялася.
— То через це ти й повернувся? О Майку, та я ж казала тобі, що це дрібниця. Просто трохи тебе подратувала. Напевне, НАСА дала тобі дещо застарілі дані. І несуттєві. Кажу тобі: лише три морські геологи у світі могли помітити недоречність, яку ти допустив!
Толланд затамував подих.
— А ця недоречність має щось спільне з хондрами?
Ксавія аж закам’яніла від несподіванки.
— Господи! Невже хтось із тих геологів уже встиг тобі зателефонувати?
Толланд похнюпився. Хондри. Отже, все збігається. Він зиркнув на Коркі, а потім перевів погляд на геолога.