Та Дельта-Один мав у розпорядженні й інший засіб знаходження моторного човна. Навіть за умови наявності в цій ділянці океану теплих течій човен запросто можна було знайти за допомогою тепловізорного приладу. І він увімкнув його. Океан навколо нього був теплий, проте температура вихлопних газів потужного двигуна моторки була на кілька сотень градусів вищою.

Уся нога Коркі Марлінсона заніміла — і ступня, і литка, і стегно. Не придумавши кращого способу, він приклав до рани ганчірку і примотав її кількома шарами клейкої ізоляційної стрічки. З її допомогою він змайстрував для ноги щось на кшталт гіпсу — тугу блискучу оболонку. Кровотеча припинилася, але і руки, і одяг були у крові.

Сидячи на дні човна, Коркі не припиняв дивуватися — чому гелікоптер і досі його не знайшов. Він вдивлявся в обрій позаду, намагаючись побачити вже ледь помітну «Гою» та гелікоптер, що стрімко наближався. Дивно, але ні того ні іншого не було видно. Не міг же він заплисти так далеко?

У Коркі раптом з’явилася надія, що він зможе втекти. Можливо, переслідувач загубив його у темряві. А можливо, Коркі навіть до берега встигне дістатися!

І саме тоді він помітив, що піниста хвиля, яку залишав по собі човен, не була прямою. Вона вигиналася плавною кривою лінією. Отже, він мчав не по прямій, а по дузі. Коркі спробував подовжити дугу на океанський простір. І враз усе зрозумів.

«Гоя» залишилася ліворуч, на відстані менш ніж півмилі. Коркі охопив жах: він надто пізно усвідомив свою помилку. Без керма моторний човен безперервно вирівнювався вздовж найпотужнішої течії — коловороту води, утворюваного мегаплюмом. От зараза! Та я ж рухаюся по замкненому колу!

Він повернувся туди, звідки втік.

Знаючи, що він і досі перебуває в межах насиченого акулами мегаплюму, Коркі пригадав слова Толланда про здатність цих морських тварюк відчувати кров на відстані милі. Навіть якщо крові лише краплина. І він розпачливо поглянув на свої заляпані кров’ю руки та скривавлену ногу в липкій стрічці.

Невдовзі тут буде гелікоптер.

Зірвавши з себе просякнутий кров’ю одяг, голий Коркі рушив до корми. Знаючи, що акулам не наздогнати човен, він обмився якомога краще у потужній відбійній хвилі, що утворювалася позаду.

Вони відчувають навіть одну-єдину краплину крові...

Коркі випростався, усвідомлюючи, що залишається єдиний вихід. Він знав, що тварини мітять територію власного сечею, бо вона видає найсильніший запах з усіх тілесних рідин.

«Може, навіть сильніший за кров», — з надією подумав Коркі. Шкодуючи, що він випив замало рідини, Коркі поставив поранену ногу на борт і спробував помочитися на ізоляційну стрічку. Ну, давай! Він терпляче чекав. Як же тут сходиш до вітру, коли за тобою женеться гелікоптер?!

Нарешті йому це вдалося. Коркі помочився на всю ногу, а залишком сечі промочив ганчірку і витер нею все тіло. Як приємно, чорт забирай!

Раптом з темного неба скісний червоний промінь лазера пронизав темряву, немов велетенський ніж гільйотини. На малій висоті швидко з’явився гелікоптер, пілот якого, вочевидь, був збитий з пантелику замкнутою траєкторією руху моторного човна, що повернувся знову до «Гої».

Швидко натягнувши рятівний жилет, Коркі рушив на корму моторки. А на її днищі, за якихось п’ять футів від того місця, де стояв Коркі, з’явилася яскраво-червона цятка.

Час.

Толланд на борту «Гої» не бачив, як його моторний човен вибухнув полум’ям і понісся, обертаючись у повітрі, немов феєрверк, охоплений вогнем і димом.

Але він почув вибух.

117

Зазвичай о такій годині в Західному крилі Білого дому було тихо, але поява там президента в халаті та капцях швидко підняла радників з імпровізованих ліжок і повитягувала черговий персонал з кімнат відпочинку.

— Я не можу знайти її, пане президент, — повідомив молодий помічник, поспішаючи за главою держави до Овального кабінету. — Я скрізь її шукав, але міс Тенч не відповідає на дзвінки.

Президент здивовано поглянув на нього.

— А ви дивилися в...

— Вона залишила будинок, сер, — заявив іще один помічник, кваплячись до них. — Позначку в журналі зроблено приблизно годину тому. Ваша радниця, найпевніше, поїхала до управління військово-космічної розвідки. Одна з телефоністок каже, що міс Тенч сьогодні увечері мала розмову з Вільямом Пікерінгом.

— З Пікерінгом?! — ошелешено перепитав президент. Та вони терпіти не можуть одне одного! — А ви йому телефонували?

— Він також не відповідає, сер. Комутатор управління військово-космічної розвідки не може вийти з ним на зв’язок. Кажуть, що телефон Пікерінга навіть не дзвонить. Він наче зник.

Герні кілька секунд простояв непорушно, мовчки дивлячись на своїх помічників. А потім пішов до бару і налив собі бурбону. Коли він підніс шкалик до губ, у кімнату вбіг агент спецслужби.

— Пане президент! Я не хотів вас будити, але ви мусите знати про те, що сьогодні вночі на Меморіалі Рузвельта вибухнула бомба, закладена в автомобіль.

— Що?! — Герні ледь не випустив шкалик. — Коли?

— Годину тому. І ФБР щойно ідентифікувало жертву... — додав спецагент з похмурим виразом обличчя.

118

Нога Дельти-Три нестерпно боліла. Його свідомість тьмарилася. Це що, смерть? Він спробував поворухнутися, але відчув, що не може, наче його паралізувало, до того ж він ледь міг дихати. Перед собою він бачив лише нечіткі силуети. Коліщата його пам’яті покотилися назад, і він пригадав вибух на катері, несамовиту лють в очах Толланда, коли той стояв над ним, притиснувши палицю з дробовиком йому до горла.

Скоріш за все, він мене таки вбив...

Однак пронизливий нестерпний біль у правій нозі свідчив, що він все ж таки живий, хоча й поранений. І тут Дельта-Три нарешті пригадав, як усе було. Зачувши, як вибухнув моторний човен, Толланд несамовито й люто закричав, збагнувши, що втратив друга. А потім повернувся до супротивника і замахнувся палицею, наче наміряючись пробити йому горло. Але раптом завагався, немов думка про власну загибель стримала його. Розлючений Толланд різко відкинув убік палицю і щосили заїхав черевиком по ушкодженій нозі Дельти-Три.

Останнє, що Дельта-Три запам’ятав, — це те, що від страшного болю він почав блювати, а потім занурився в чорне безпам’ятство. А тепер поволі повертався до тями, не знаючи, скільки він пролежав непритомний. Військовик відчув, що його руки зв’язані за спиною дуже міцно, такий вузол міг зробити лише моряк. Його ноги теж були зв’язані, а потім загнуті назад і прив’язані до кистей рук. У результаті він був повністю знерухомлений і лежав непорушно, вигнувшись дугою. В його роті стирчав кляп.

Дельта-Три ніяк не міг второпати, що відбувається. Раптом він відчув легенький вітерець і побачив яскраві вогні. І збагнув, що перебуває на основній палубі «Гої». Він вигнувся, дивлячись, чи не йде хтось йому на допомогу, — і погляд уперся у страшну картину: власне віддзеркалення, перекривлене й опукле, у плексигласовій бульбашці глибоководного батискафа. Батискаф висів просто перед ним, і Дельта-Три здогадався, що лежить на палубі на величезній ляді. Але це налякало його набагато менше, аніж запитання, яке напрошувалося саме собою.

Якщо я тут, на палубі... то де ж тоді Дельта-Два?

А Дельта-Два відчував занепокоєння.

Попри те що його напарник заявив по рації, що з ним усе гаразд, той єдиний постріл не був схожий на постріл з автомата. Вочевидь, Толланд і Рейчел Секстон з чогось вистрелили. Дельта-Два обережно підійшов до сходів, де зник його напарник, і побачив на них кров.

З автоматом навперейми він спустився і пішов по кривавому сліду, що тягнувся по місточку аж до носа корабля. І цей слід привів його до інших сходів і вивів назад, на головну палубу. На ній нікого не було. Зі зростаючою тривогою Дельта-Два пройшов по довгому сліду розмазаної крові вздовж борту назад, до кормової частини судна, де проминув отвір, у який щойно спускався.